Stories from some of the families we helped
Natalia & Family
Le 23 février, nous avons fini par tomber malades du covid dans notre maison en banlieue de Kyiv. Des plans ont été faits pour le 24 février.
Je me suis réveillé au milieu de la nuit, mais je me suis rendormi. Bientôt à 4h20 toute la famille se réveilla.
Il brûlait devant les fenêtres et la maison vibrait.
La prise de conscience qu’une guerre à grande échelle avait commencé est venue instantanément.
J’ai ramassé toutes les pilules apaisantes que j’avais sous la main pour ne pas perdre, ou plutôt retrouver, ma sobriété. L’homme s’est réveillé et a enveloppé son petit fils, les grandes filles étaient déjà descendues et nous nous sommes tout de suite retrouvés au sous-sol de notre maison. Il y avait environ 5 installations militaires dans le rayon de notre maison, donc les bombardements et les explosions ont duré un certain temps. Nous avons surveillé les réseaux, appelé et écrit à des parents et connaissances pour savoir ce qui se passait à nouveau.
Les tirs de roquettes venaient de se calmer, sans perdre de temps à chercher des vêtements, mais en saisissant des ordinateurs portables et de la petite nourriture préparée à l’avance, nous avons mis les enfants et le chien dans la voiture et nous nous sommes enfuis de Kiev. En contournant l’embouteillage au passage à niveau, nous avons réalisé que nous allions sous les bombes elles-mêmes, alors nous nous sommes retournés pour attendre dans l’embouteillage jusqu’à ce que le passage à niveau soit ouvert. Nous avons attendu. Nous sommes allés rendre visite à des parents dans la région de Vinnytsia, espérant que cet horrible rêve passerait bientôt et que ce qui se passait n’était qu’une tentative d’intimidation et de détournement d’attention lors de l’attaque russe dans l’est du pays. Le village où nous allions était assez isolé, je dirais caché, mais la route s’y est avérée “chaude”, car la route vers Ouman était bloquée à cause de l’arrivée d’une roquette. Nous avons dû choisir un autre chemin, toujours accompagné d’explosions.
Nous sommes arrivés à destination, avons réalisé que nous n’avions aucun document, seulement deux passeports internes. L’application Action, qui contenait des données de passeports étrangers et d’actes de naissance d’enfants, a échoué, nous n’avions donc aucun document pour les enfants. Ils décidèrent de rester au village. Bientôt, nous avons été rejoints par des amis qui se sont échappés du quartier de Brovary. Plus tard, leur maison sera saisie par de vils Russes, une clôture sera brisée par un tank, de vieux parents seront expulsés et des sous-vêtements masculins, des chaussettes et de la nourriture seront volés.
Nos deux familles de 9 personnes, dont 5 enfants, vivaient ensemble dans une petite pièce. Plusieurs jours difficiles se sont écoulés, mais la tension n’a fait que monter, et surtout la menace d’une attaque nucléaire se profilait. En fait, cette menace existe toujours, mais elle semblait alors réelle.
Nos amis ont déménagé dans un autre appartement à proximité et nous avons décidé de récupérer les enfants et de partir à l’étranger. Nous avons pu emmener avec nous mon collègue avec deux enfants et malgré le manque de papiers, nous avons décidé de passer la frontière le 3 mars. Heureusement, j’avais des copies de nos passeports et actes de naissance sur mon téléphone. Oui, nous avons traversé la frontière de notre Ukraine et sommes allés en Croatie, où des proches pouvaient nous fournir un abri à court terme. Quand est venu le temps de quitter mon appartement en Croatie, il n’y avait aucun espoir de rentrer chez nous, alors nous avons commencé à chercher un abri. Ma mère nous a également rejoint, il était donc difficile de trouver un logement pour un groupe de 6 personnes avec 3 enfants bruyants, nous avons donc commencé à chercher non seulement en Croatie mais aussi à l’étranger.
J’ai envoyé une demande via la ressource shelter4ua et j’ai ainsi rencontré la merveilleuse Sharon, qui nous a aidés à trouver un appartement confortable dans la banlieue de Carcassonne. Nous avons été très chaleureusement accueillis par Ketra, la propriétaire de la maison. Depuis, le beurre salé et le fromage Saint Agur sont mes gourmandises préférées.
Je suis extrêmement reconnaissante pour l’accueil chaleureux et le soutien constant de Katherine et Sharon. Nos enfants sont en sécurité et chacun dans leur propre école, le centre de ressources ukrainien dirigé par Sharon aide les Ukrainiens de toutes les manières, a organisé une magnifique bibliothèque ukrainienne pour les enfants, et lit chaque week-end, des cours de français gratuits pour adultes et enfants, aide avec les choses nécessaires, conseille et accompagne le temps des démarches d’inscription.
Mais le plus important, c’est qu’ici, à quelques milliers de kilomètres de chez nous, nous sommes entourés de personnes incroyablement sincères et généreuses qui ne sont que des amis pour chacun de nous.
Je suis reconnaissante à Sharon et à son équipe pour leur chaleur, leur gentillesse, leur compréhension et pour leur aide extrêmement importante, opportune et inestimable à ceux qui ont été forcés de quitter leur domicile. L’Ukraine va gagner, nous rentrerons chez nous, mais nous aurons toujours dans le cœur des amis qui ont su faire de la France une vraie patrie pour les Ukrainiens, où nous nous sentons comme des invités, pas des réfugiés.
23 лютого ми завершували хворіти на ковід в нашому будиночку в передмісті Києва. Будували плани на 24 лютого.
Я прокинулась посеред ночі, але знову заснула. Невдовзі о 4.20 вже прокинулась вся родина.
За вікнами палало, а будинок вібрував.
Усвідомлення того, що почалась широкомаштабна війна прийшло миттєво.
Я згребла всі заспокійливі пігулки які були під рукою, аби не втратити, чи може радше повернути собі здатність тверезо мислити. Чоловік будив і закутував маленького сина, старші дівчата вже спустились донизу і ми негайно опинились у підвалі нашого дому. В радіусі нашого будинку розташовувалось близька 5ти військових об’єктів, тож обстріли та вибухи тривали певний час. Ми моніторили мережі, зідзвонювались та списувались із рідними та знайомими, аби вкотре усвідомити, що відбується.
Щойно ракетні обстріли стихли, не гаячи часу на пошуки одягу, проте вхопивши ноутбуки і невеличкі підготовлені заздалегідь зараси їжі, ми посадили дітей та собаку в авто і помчали далі від Києва. Оминаючи затор на переїзді ми розуміли, що їдемо під самі бомби, тож розвернулись чекати в заторі доки залізничний переїзд буде відкрито. Дочекались. Ми їхали до родичів у Вінницьку область, сподіваючись, що цей жахливий сон невдовзі мине, і те що відбувається є лише спробою залякування та відвертання уваги, під час російської атаки на Сході країни . Село до якого ми прямували було геть віддаленим, я б сказала прихованим, проте дорога туди виявилась “гарячою”, адже дорогу на Умань було заблоковано у зв’язку з прильотом ракети. Довелось обирати інший шлях, який всеодно супроводжували вибухи.
Ми дісталися пункту призначення, усвідомили, що не маємо документів, лише два внутрішні паспорти. Додаток Дія, в якому містились дані закордонних паспортів, свідоцтв про народження дітей зазнав збою, тож документів на дітей ми не мали. Вирішили залишитись в селі. Незабаром до нас приєднались друзі, які вирвались із Броварського району. Пізніше їхній дім захоплять мерзотні росіяни, виламають танком паркан, виженуть стареньких батьків та покрадуть чоловічу спідню білизну, шкарпетки та їжу.
Наші дві родини з 9 осіб 5 з яких діти, жили в невеличкій кімнаті разом. Минуло кілька важких днів, але напруга лише наростала, а особливо нависала загроза ядерної атаки. Власне ця загроза й досі є, але тоді вона відчувалась як енколи реальною.
Наші друзі переїхали до іншого помешкання неподалік, а ми вирішили забирати дітей і виїжджати закордон. Ми змогли взяти з собою мою колегу з двома дітьми і незважаючи на відсутність документів 3 березня вирішили перетинати кордон. На щастя в моєму телефоні були копії наших закордонних паспортів та свідоцтв про народження дітей. Так, ми перетнули кордон нашої України і попрямували до Хорватії, де родичі могли нам надати короткотривалий прихисток. Коли підійшов час залишати помешкання в Хорватії, надії на повернення додому ще не було, тож ми почали подальші пошуки прихистку. До нас також приєдналась моя мати, тож на групу з 6 осіб із 3ма галасливими дітьми помешкання знайти було важко, тож ми почали пошук не лише в Хорватії, а й за її межами.
Я відправила запит через ресурс shelter4ua і так познайомилась із чудовою Шерон, яка допомогла нам знайти комфортне помешкання в передмісті Каркасона. Нас дуже тепло зустріла Кетра – власниця будинку. Відтоді солоне масло і сир Saint Agur мої улюблегі ласощі.
Надвичайно вдячна за теплий прийом і постійну підтримку Кетрі та Шерон. Наші діти в безпеці та навчаються кожен у своїй школі, український ресурсний центр, який очолює Шерон усіляко допомагає українцям, організував чудову українську бібліотеку для діточок, та читання щовихідних, безкоштовні уроки французької для дорослих та дітей, допомагає з необхідними речами, консультує та супроводжує під час реєстраційних процедур.
Та найголовніше, що тут за кілька тисяч кілометрів від дому, нас оточують неймовірно щирі та щедрі люди, які є не інакше як друзями для кожного з нас.
Я вдячна Шерон та її команді за тепло, добро, розуміння, за надзвичайно важливу, своєчасну і неоціненну допомогу тим, хто вимушено опинився далеко від рідного дому. Україна переможе , ми повернемось додому, але в нашому серці завжди залишаться друзі, які змогли зробити Францію справжнім домом для українців, де ми почуваємось гостями, а не біженцями.
Veronika (age 14) & Family
Quand la guerre commence dans votre pays ..
Il s’est avéré que la vie habituelle, le confort et la routine peuvent se terminer en un instant et pour toujours, sans avertissement. Il est impossible de se préparer à cela.
Le premier jour de la guerre, aucun de nous ne pouvait croire que cela se produisait vraiment. Tous ceux que je connais étaient convaincus qu’il s’agissait d’une escarmouche à la frontière qui se terminerait très rapidement. Notre famille n’a même pas pensé à fuir… Deux jours plus tard, nous nous sommes cachés dans le sous-sol sale et froid de notre maison avec notre famille, nos voisins et nos animaux de compagnie. Des sirènes retentissaient toutes les heures, les gens pleuraient, se parlaient, partageaient de la nourriture et ne pouvaient toujours pas croire que cela se produisait vraiment. Le pire était la nuit, les explosions constantes, les sirènes et le bruit des coups de feu m’empêchaient de dormir. Ce n’est que plus tard que nous avons appris que certaines des explosions étaient l’œuvre des défenses aériennes ukrainiennes.
Nous avons vécu au sous-sol pendant plus de 10 jours et avons essayé de quitter Kiev à trois reprises. Finalement, ayant beaucoup de doutes et de peurs, nous avons réussi à nous rendre à la gare, à cette époque les transports en commun de la ville ne fonctionnaient pas et il n’y avait pas de taxi. Nous avons eu beaucoup de chance de monter dans le train pour la Pologne, plus d’un millier d’autres personnes qui étaient là ont essayé d’y aller. Nous sommes partis le jour où deux missiles aériens ont touché la tour de télévision de Kiev, située à quelques kilomètres de la station. Tout cela était sous nos yeux.
La peur, l’incertitude, le sentiment de perte, c’est ce qui entourait tous ceux qui étaient à la gare à ce moment-là puis dans le train.
Pleurer les enfants, les femmes et les personnes âgées, les animaux domestiques. Suffocation et danger, le train est allé jusqu’à la frontière avec la Pologne pendant plus d’une journée, sans lumière ni eau.
Mais nous y sommes allés et c’était le plus important.
Quinze jours après le début de la guerre, nous sommes arrivés en Pologne, qui nous a reçus avec tant de chaleur et de gentillesse que cela semblait incroyable. Nous avons passé plus de trois semaines en Pologne, reprenant conscience autant que possible, tout en aidant d’autres personnes à quitter l’Ukraine. Chaque jour, le nombre d’Ukrainiens autour devenait de plus en plus important et nous avons décidé d’aller plus loin. Il n’y avait pas de plan, il fallait juste trouver un endroit où ce serait sûr, où le bruit de l’échappement d’une voiture ou d’un avion en vol ne vous jette pas des sueurs froides et l’envie de courir. C’est à cette époque que les politiciens polonais ont commencé à parler d’une éventuelle escalade du conflit sur le territoire polonais. Puis nous avons trouvé par hasard Sharon et son équipe sur Internet, ils nous ont invités en France, cela semblait incroyable.
Vous devez comprendre que pour nous alors ce fut un saut dans l’inconnu. Comment nous n’obtiendrons presque pas d’argent, comment nous vivrons dans un autre pays, avec une culture, une langue différente. Autre, étrangers. Et sommes-nous nécessaires là-bas avec nos problèmes et nos peurs? C’était aussi effrayant. Mais quand la forêt brûle, tu ne cours nulle part, tu fuis le danger.
Et la chaleur, la gentillesse, l’ouverture et la compréhension avec lesquelles nous avons été reçus ici… Je n’ai pas encore de mots. Nous n’étions pas seulement pourvus de tout ce dont nous avions besoin, nous étions entourés de personnes bienveillantes et réactives, prêtes à aider à tout moment, des gens ordinaires qui ne sont soutenus par aucune fondation ou ministre. Les gens qui se sont réunis pour aider les réfugiés d’Ukraine et notre gratitude ne connaît pas de limites.
Depuis plus d’un mois maintenant, nous vivons près de Carcassonne, apprenons le français, rencontrons des gens formidables et faisons de notre mieux pour les aider à aider des familles comme nous.
Avec de l’espoir dans nos cœurs, nous croyons en la victoire de l’Ukraine et attendons avec impatience la fin de la guerre.
Коли у твоїй країні розпочинається війна ..
Виявилося, що звичне життя, затишок і звична рутина можуть закінчитися в одну мить і назавжди, без жодного попередження. До цього неможливо підготуватися.
У перший день війни ніхто з нас не міг повірити, що це відбувається насправді . Всі кого я знаю, були впевнені що це якась сутичка на кордоні, яка дуже швидко закінчиться. У нашої сім’ї навіть думки не було про те, що треба кудись бігти…Через дві доби ми ховалися в брудному холодному підвалі нашого будинку з сімьею , сусідами та домашніми тваринами . Кожну годину лунали сирени , люди плакали , розмовляли між собою , ділилися їжею і все одно не могли повірити в те, що це відбувається на справді . Найстрашніше було вночі, постійні вибухи , сирени та звуки стрілянини не давали спати. Тільки пізніше ми дізналися, що деякі вибухи, це робота українського ППО.
Ми прожили у підвалі більше 10 діб, і тричі намагалися виїхати з Київа . Врешті маючи багато сумнівів і страху нам вдалося потрапити на залізничний вокзал , на той час громадський транспорт у місті не працював а таксі не було . Нам дуже пощастило потрапити на поїзд до Польщі , пощастило більше ніж тисячам інших людей які знаходилися там і намагалися поїхати. Ми поїхали в той день, коли дві повітряні ракети влучили у Київську Телевежу, яка знаходиться за кілька кілометрів від вокзалу. Усе це на наших очах .
Страх, невідомість, почуття втрати, ось те, що оточувало всіх, хто був на той момент на вокзалі а потім і в потязі .
Діти, що плачуть, жінки і люди похилого віку , домашні улюбленці . Задуха і небезпека, потяг їхав до кордону з Польщею більше доби , без світла і води .
Але ми їхали і це було найголовніше .
Через 15 днів після початку війни ми потрапили до Польщі, яка прийняла нас настільки тепло та привітно, що це здавалося неймовірним. Ми провели в Польщі більше трьох тижнів, приходячи до тями, настільки, наскільки це можливо, попутно допомагаючи іншим людям виїхати за межі України. З кожним днем українців довкола ставало дедалі більше і ми вирішили їхати далі. Плану не було, просто потрібно було знайти місце де буде безпечно, де звук вихлопу машини або літак, що пролітає, не кидає тебе в холодний піт і бажання бігти. Саме в цей час політики у Польщі почали говорити про можливу ескалацію конфлікту на польську територію. Тоді ми абсолютно випадково у Інтернеті знайшли Шерон та її команду, вони запросили нас у Францію , це здавалося неймовірним.
Ви повинні розуміти, що для нас тоді це був стрибок у невідомість. Як ми дістанемося практично без грошей, як ми житимемо в іншій країні, з іншою культурою, мовою. Іншими, незнайомими людьми. А чи потрібні ми там з нашими проблемами та страхами ? Це також було страшно. Але коли палае ліс, ти біжиш унікуди, ти біжиш від небезпеки.
Та теплота, доброта, відкритість та розуміння з яким нас прийняли тут… у мене немає слів досі. Нас не лише забезпечили всім необхідним, нас оточили добрі та чуйні люди, готові допомогти будь-якої миті, прості люди, яких не підтримує якийсь фонд чи міністр. Люди які зібралися разом щоб допомагати біженцям з України і наша вдячність не знає меж.
Вже більше місяця ми живемо неподалік Каркассона, вчимо французьку мову, знайомимося з прекрасними людьми і в міру своїх сил намагаємось допомагати їм надавати допомогу таким же сім’ям як ми.
З надією у сердці віримо в перемогу України та чекаємо кінця війни .
When the war starts in your country ..
It turned out that the usual life, comfort and routine can end in an instant and forever, without warning. It is impossible to prepare for this.
On the first day of the war, none of us could believe that this was really happening. Everyone I know was convinced that this was a skirmish at the border that would end very quickly. Our family didn’t even think about running away… Two days later we hid in the dirty cold basement of our house with our family, neighbors and pets. Sirens sounded every hour, people cried, talked to each other, shared food and still could not believe that this was really happening. The worst was at night, constant explosions, sirens and the sound of gunfire kept me awake. Only later did we learn that some of the explosions were the work of Ukrainian air defenses.
We lived in the basement for more than 10 days and tried to leave Kyiv three times. In the end, having a lot of doubts and fears, we managed to get to the train station, at that time public transport in the city did not work and there was no taxi. We were very lucky to get on the train to Poland, more than a thousand other people who were there tried to go. We left on the day when two air missiles hit the Kyiv TV Tower, which is located a few kilometers from the station. All this was before our eyes.
Fear, uncertainty, a sense of loss, that’s what surrounded everyone who was at the station at the time and then on the train.
Crying children, women and the elderly, pets. Suffocation and danger, the train went to the border with Poland for more than a day, without light and water.
But we went and that was the most important thing.
Fifteen days after the start of the war, we arrived in Poland, which received us so warmly and kindly that it seemed unbelievable. We spent more than three weeks in Poland, regaining consciousness as much as possible, while helping other people to leave Ukraine. Every day the number of Ukrainians around became more and more and we decided to go further. There was no plan, you just had to find a place where it would be safe, where the sound of the exhaust of a car or a flying plane does not throw you into a cold sweat and the desire to run. It was at this time that politicians in Poland began to talk about a possible escalation of the conflict on Polish territory. Then we accidentally found Sharon and her team on the Internet, they invited us to France, it seemed incredible.
You must understand that for us then it was a leap into the unknown. How we will get almost no money, how we will live in another country, with a different culture, language. Other, strangers. And are we needed there with our problems and fears? It was also scary. But when the forest burns, you run nowhere, you run from danger.
And the warmth, kindness, openness and understanding with which we were received here… I have no words yet. We were not only provided with everything we needed, we were surrounded by kind and responsive people, ready to help at any moment, ordinary people who are not supported by any foundation or minister. People who have come together to help refugees from Ukraine and our gratitude knows no bounds.
For more than a month now, we have been living near Carcassonne, learning French, meeting wonderful people, and doing our best to help them help families like us.
With hope in our hearts we believe in the victory of Ukraine and look forward to the end of the war.
